Відповідно до пункту 4 частини першої статті 346, статті 349 Цивільного кодексу України право власності на майно припиняється в разі його знищення. У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на це майно припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до державного реєстру.

Для вирішення проблеми необхідно звернутися до суду в цивільно-процесуальному порядку з позовною заявою до власника зруйнованого будинку. У позові зазначається, що місце реєстрації проживання або перебування відповідача невідоме.

Частиною дев’ятою статті 110 ЦКУ передбачено, що позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред'являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи). Відповідно до частини дев’ятою статті 74 ЦКУ такий відповідач викликається в суд через оголошення у пресі. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про час і місце розгляду справи.

У разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів у порядку передбаченому статтями 224-233 ЦКУ.

Позовна заява повинна містити клопотання про залучення до справи на боці відповідача бюро технічної інвентаризації у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. До заяви потрібно додати матеріали технічної інвентаризації, що засвідчують факт знищення об'єкта.

Позовними вимогами повинно стати:

1)      припинення права власності відповідача на будинок у зв’язку з його знищенням;

2)      зобов’язання БТІ закрити розділ Реєстру прав власності на нерухоме майно прав та реєстраційну справу на житловий будинок, що знаходиться за певною адресою і належить відповідачу з вказівкою на документи, що посвідчують його право власності, у зв’язку із його знищенням.

02.02.2012

1.       Коли повинна проводитися спеціальна перевірка: до обрання (затвердження) на посаду чи після?

У частині першій статті 11 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» визначено, що спеціальна перевірка проводиться стосовно претендентів на зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування. Особа є претендентом на посаду до прийняття рішення про її обрання (затвердження) на посаду. Тому вважаємо, що спеціальна перевірка повинна проводитися до прийняття такого рішення.

2.       Чи необхідно проводити спеціальну перевірку щодо особи, яка обирається (затверджується) на новий строк?

Ні Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», ні Порядком організації проведення спеціальної перевірки відомостей щодо осіб, які претендують на зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, затвердженим Указом Президента України від 25.01.2012 № 33/2012, виняток для даної ситуації не передбачений. Обрання (затвердження) на новий строк не може класифікуватися як переведення на іншу посаду, оскільки стосується не іншої, а тієї ж посади. Крім того воно пов’язане із звільненням з посади у зв’язку із закінченням строку трудового договору і укладенням нового трудового договору на новий строк, а не із зміною окремих умов трудового договору як у випадку переведення на іншу посаду. Тому вважаємо, що законодавством передбачено обов’язковість спеціальної перевірки для даного випадку.

Вважаємо, що порядок проведення спеціальної перевірки у вказаних ситуаціях повинен бути змінений. АМУ вже звернулася до Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України з цих питань.

01.10.2012

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 12 Закону України «Про доступ до публічної інформації» до категорії запитувачів інформації віднесено фізичних, юридичних осіб, об’єднання громадян без статусу юридичної особи.

Відповідно до статей 2, 170-173 Цивільного кодексу України суб’єктами цивільних правовідносин виступають фізичні особи та юридичні особи. Статтями 24, 28 Цивільного кодексу України передбачено, що фізичною особою є людина. Фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм ім’ям, яке складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Якщо фізична особа, яка підписала звернення до органу місцевого самоврядування, крім свого імені вказує посаду, то така фізична особа виступає не від власного імені, а від імені юридичної особи (як її представник).

Згідно з частиною першою статті 80 Цивільного кодексу України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Після реєстрації юридичної особи інформація про неї відображається у Єдиному державному реєстрі. Відповідні відомості можна перевірити за адресою http://irc.gov.ua/ua/Poshuk-v-YeDR.html. Крім того частиною першою статті 90 ЦКУ передбачено, що юридична особа повинна містити в своєму найменуванні інформацію про її організаційно-правову форму.

Правовий статус об’єднань громадян без статусу юридичної особи визначається Законом України «Про об’єднання громадян». Такі об’єднання повинні легалізуватися шляхом повідомлення про заснування на підставі статті 14 вказаного Закону. Доступ до інформації Єдиного реєстру громадських формувань Міністерства юстиції України можна отримати за адресою http://rgf.informjust.ua/Pages/default.aspx.

З вказаного можна зробити висновок, що листи, які надіслані від незареєстрованих або нелегалізованих утворень не можуть розглядатися як листи юридичних осіб або об’єднань громадян без статусу юридичної особи. На запит інформації такого утворення можна дати відмову фізичній особі, яка його підписала, на підставі пункту 1 частини п’ятої статті 19, пункту 4 частини першої статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» у зв’язку з недостовірністю найменування запитувача інформації.

21.09.2012

Dідповідно до пункту 3 частини першої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» у виконавчому документі зазначаються індивідуальний ідентифікаційний номер боржника (для фізичних осіб - платників податків). Слід зазначити, що термін «індивідуальний ідентифікаційний номер» є застарілим, оскільки Закон України «Про Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов'язкових платежів» втратив чинність з 01.01.2011 на підставі Податкового кодексу України. На сьогодні в ПКУ використовується поняття «реєстраційний номер облікової картки платника податків (далі РНОКПП)».

Відповідно до пункту 70.12 статті 70 Податкового кодексу України реєстраційний номер облікової картки платника податків використовуються органами державної влади та органами місцевого самоврядування, юридичними особами, фізичними особами в усіх документах, які містять інформацію про об'єкти оподаткування фізичних осіб або про сплату податків.

З вказаного можна зробити висновок, що зазначення РНОКПП у виконавчому документі передбачено лише для боржників, з яких стягується заборгованість з податків. Оскільки адміністративний штраф не є податком, то на нашу думку у протоколах уповноважених осіб та постановах адміністративної комісії у справах про адміністративні правопорушення РНОКПП вказуватися не повинні і виконавці не мають права цього вимагати.

13.09.2012

Деякі аспекти набуття права власності на об’єкти безхазяйного нерухомого майна

Коментар взято з сайту Мін’юсту http://www.minjust.gov.ua/0/37181.

 

Питання набуття права власності на об’єкти безхазяйного нерухомого майна було та залишається актуальним сьогодні .

Актуальність обговорюваної теми підтверджується не тільки чисельною кількістю питань щодо самої процедури визнання об’єкта нерухомого майна безхазяйним, а й, наприклад, відсутністю розуміння самого поняття безхазяйної речі, відсутністю налагодженої і систематизованої взаємодії між органами, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно та органами місцевого самоврядування. Аналіз проблемних питань, пов’язаних з постановкою на облік безхазяйного нерухомого майна свідчить про необхідність додаткового обговорення законодавства, що регулює відносини у відповідній сфері .

Процедура взяття на облік безхазяйного нерухомого майна визначена Цивільним кодексом України. Так, відповідно до частини другої статті 335 Цивільного кодексу України безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації .

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність .

одженням цієї речі органом, уповноваженим управляти майном відповідної територіальної громади (стаття 269 Цивільного процесуального кодексу України) .

Таким чином, законодавство визначає особливі правила щодо набуття права власності на безхазяйні нерухомі речі .

Перш за все такі речі мають бути взяті на облік як безхазяйні за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони знаходяться, з обов’язковим оголошенням про це у друкованих засобах масової інформації .

Законодавець визначив саме такий порядок за для того аби встановити власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення такої речі, або ж заявити про свої права на вказану річ .

Необхідність постановки на облік речі як безхазяйної обумовлена також тим, що лише по закінченню чітко визначеного періоду - 1 року, що обчислюється з моменту взяття такої речі на облік, виникнуть правові підстави для визнання власником речі іншої особи.

Справа про передачу безхазяйної нерухомої речі у власність територіальної громади розглядається судом за участі заявника з обов’язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб .

За позовом органу, правомочного управляти комунальним майном, суд за умови якщо не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення своєї власності чи не заявила про своє право на нерухоме майно, передає безхазяйну нерухому річ до комунальної власності .

Разом з тим, необхідно зазначити про обов’язкову складову процедури набуття права власності на безхазяйну нерухому річ – офіційне оприлюднення інформації про взяття нерухомої речі на облік органом державної реєстрації прав .

Цивільним кодексом України не визначено суб’єкта, на якого покладається обов’язок інформувати громаду (суспільство) про взяття нерухомого майна на облік як безхазяйного. Однак, цілком виправданою вбачається думка про те, що таким суб’єктом є відповідний орган місцевого самоврядування. Адже саме орган місцевого самоврядування є зацікавленою особою щодо набуття права власності на безхазяйну нерухому річ, а тому необхідність забезпечення дотримання такої складової процедури набуття права власності (на рівні з дотриманням строку – 1 рік) як офіційне оприлюднення інформації про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік (без дотримання якої унеможливлюється прийняття судом відповідного рішення), є його прерогативою, оскільки покликана убезпечить від прийняття судом рішення не на його користь із зазначених підстав .

Розглядаючи проблематику набуття права власності на об’єкти безхазяйного нерухомого майна виникає потреба у визначені самого поняття безхазяйна річ .

Зі змісту частини першої зазначеної статті 335 Цивільного кодексу України випливає, що лише те майно, яке не має власника або власник якого невідомий може вважатися безхазяйним .

В такому контексті поняття «не має власника» та «власник невідомий» об’єднує одна спільна категорія – відсутня особа, яка б могла оспорити право власності на нерухоме майно .

Вважаю, що таке поняття як «не має власника» застосовується у випадку, якщо певна річ має статус нерухомого майна, права щодо якого виникли у його власника й були зареєстровані в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, однак з певних причин право власності у відповідної особи на зазначене майно припинилося. Тобто, при фактичному існуванні об’єкта нерухомого майна його власник відсутній .

Так, наприклад згідно зі статтею 347 Цивільного кодексу України особа може відмовитися від права власності на майно, заявивши про це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності. У разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника відповідного запису до державного реєстру .

Тобто, у разі прийняття власником рішення про відмову від права власності на нерухоме майно (право власності на яке згідно зі статтею 182 Цивільного кодексу України підлягає державній реєстрації) - він має підтвердити факт припинення свого права власності шляхом звернення з відповідною заявою про припинення права власності на об’єкт нерухомого майна до органу, що здійснює державну реєстрацію прав. З моменту внесення реєстратором бюро технічної інвентаризації відповідного запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно - таке майно не має власника, а отже саме з цього моменту може вважатися безхазяйним .

На мою думку поняття «власник невідомий» застосовується у випадку, якщо має місце фактичне існування об’єкта нерухомого майна при відсутності будь-якої документації щодо нього та інформації про його власника .

Прикладом може слугувати ситуація, за якої житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно збудовані чи будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або особою, що не є власником або користувачем земельної ділянки, без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил (самочинне будівництво). При умові, що право власності на самочинно збудований об’єкт нерухомості не визнане судом за особою, яка здійснила самочинне будівництво, чи за власником (користувачем) земельної ділянки, й не має місце його державна реєстрація в Реєстрі прав власності на нерухоме майно .

На сьогодні найпоширенішою помилкою як органів, що здійснюють державну реєстрацію прав, так і органів місцевого самоврядування при реалізації своїх повноважень, пов’язаних з вирішенням питання можливості віднесення нерухомого майна до категорії «безхазяйне», є застосування поняття «безхазяйна річ» до майна, власник якого відомий (наприклад, інформація щодо особи власника міститься в Реєстрі прав власності на нерухоме майно), але він не перебуває за місцем знаходження такого майна або ж в даний час місце його перебування встановити неможливо .

Розглянемо ситуацію на прикладі приватизованого житла, яке не використовується його власниками за призначенням, у разі, якщо власники змінили місце проживання або місце перебування таких власників встановити неможливо .

Приватизацією державного житлового фонду відповідно до Закону України «Про приватизацією державного житлового фонду» є відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв та ін.) державного житлового фонду на користь громадян України .

Цивільний кодекс України також визначає, що однією із підстав набуття фізичною особою права власності є приватизація нею державного майна та майна, що є в комунальній власності (стаття 345) .

Власник приватизованого житла має право розпоряджатися квартирою (будинком) на свій розсуд: продати, подарувати, заповісти, здати в оренду, обміняти, закласти, укладати інші угоди, не заборонені законом. Порядок здійснення цих прав власником житла регулюється цивільним законодавством України (стаття 12 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду») .

Згідно зі статтями 316 та 317 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону відповідно за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Тобто, на зміст права власності не впливають ні місце проживання, ні місцезнаходження майна, що означає – де б не проживав власник і де б не знаходилось його майно, він володіє щодо нього усією сукупністю прав володіння, користування та розпорядження .

Виходячи зі змісту статті 319 Цивільного кодексу України, власник, володіючи користуючись та розпоряджаючись своїм майном на власний розсуд, може вчиняти щодо нього будь-які дії, в тому числі знищити майно чи відмовитись від нього .

Слід наголосити на тому, що право власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (стаття 321 Цивільного кодексу України). Конституція також гарантує власнику його право, закріплюючи норму, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений свого майна інакше, як за рішенням суду .

Отже, враховуючи наведене, приватизоване житло, яке не експлуатується власниками, що змінили своє місце проживання, за призначення не може бути визнане безхазяйним із зазначених підстав, у тому числі з огляду на те, що власник такого нерухомого майна відомий .

До нерухомого майна, власник якого відомий, однак місце перебування його встановити неможливо, у тому числі у разі визнання останнього безвісно відсутнім (за наявності відповідних підстав та у судовому порядку), не може бути застосовано а ні поняття «безхазяйне майно», а ні процедуру набуття права власності на нього відповідним органом місцевого самоврядування, оскільки Цивільним кодексом України визначено інші правові механізми розпорядження таким майном .

Так, відповідно до статті 44 Цивільного кодексу України на підставі рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем її проживання описує належне їм майно та встановлює над ним опіку .

За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце перебування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення судом рішення про визнання її безвісно відсутньою .

 Опікун над майном фізичної особи, яка визнана безвісно відсутньою, або фізичної особи, місце перебування якої невідоме, приймає виконання цивільних обов’язків на її користь, погашає за рахунок її майна борги, управляє цим майном в її інтересах.

За заявою заінтересованої особи опікун також надає за рахунок цього майна утримання особи, яких фізична особа, яка визнана безвісно відсутньою, або фізична особа, місце перебування якої невідоме, за законом зобов’язані утримувати.

Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим .

Тобто, за наявності будь-якої інформації щодо особи власника нерухомого майна існує вірогідність того, що такою особою буде заявлено право на нього або вимогу про повернення власності у своє володіння, користування та розпорядження .

Ще однією найпоширенішою помилкою зацікавлених органів влади є намагання поширити процедуру набуття права власності на нерухоме майно як безхазяйне у разі смерті власника нерухомого майна та відсутності спадкоємців на зазначене майно .

Звертаємо увагу, що відповідно до статі 1277 Цивільного кодексу України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини .

Заява про визнання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини .

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини .

Тобто, положення вказаної статті визначають долю спадщини, яка внаслідок певних чинників не переходить до спадкоємців. При цьому, встановлює, що визнання спадщини відумерлою відбувається не автоматично за наявності вказаних обставин, а лише за наявності рішення суду, яке в свою чергу, приймається за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини .

Отже, в даному випадку процедура визнання майна безхазяйним та реєстрація права власності на нього не може бути застосована, адже йдеться про підставу припинення права власності – смерть власника, а також про підставу набуття права власності на спадщину, що визнана судом відумерлою і регулюється цивільним законодавством як окрема чітко визначена процедура .

Інститут набуття прав власності на безхазяйне нерухоме майно не застосовується і у випадку набуття прав власності за набувальною давністю .

Статтею 344 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом .

Набуття права власності на земельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом .

Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації .

Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно набувається за рішенням суду .

Таким чином, у випадку, якщо є всі підстави вважати, що власник майна тривалий час не виявляє наміру визнати певну річ своєю, він погодився з її втратою - вона може бути визнана власністю фактичного добросовісного володільця .

Інститут набувальної давності є одним із первинних способів виникнення права власності, тобто такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ – не базується на попередній власності та відносинах правонаступництва, а базується на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 Цивільного кодексу України, а саме: тривалого, добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном як своїм власним .

Тривалість володіння передбачає, що має закінчиться визначений у Кодексі строк, що розрізняється залежно від речі (рухомої чи нерухомої), яка перебуває у володінні певної особи, і для нерухомого майна складає десять років .

Добросовісне володіння означає, що особа не знала і не повинна була знати, що володіє річчю незаконно. Тому встановлення добросовісності залежить від підстав набуття майна .

Відкритість та безперервність володіння теж є необхідними умовами для набуття права власності за набувальною давністю і означають, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, а також те, що протягом означеного в законі строку володілець не вчиняв дій, що свідчили б про визнання ним обов’язку повернути річ власнику, а також йому не пред’являвся правомочною особою позов про повернення майна .

Слід звернути увагу на деякі відмінності двох інститутів набуття права власності за набувальною давністю і на безхазяйне нерухоме майно .

По-перше, набуття права власності нерухоме майно за набувальною давністю можливе і у разі існування відомостей про попереднього власника, що унеможливлює набуття права власності як на безхазяйну річ;

По-друге, право власності на безхазяйне нерухоме майно набувається єдиним, чітко визначеним суб’єктом – відповідною територіальною громадою, а у разі набуття права власності за набувальною давністю - будь-яким суб’єктом цивільних правовідносин з урахуванням положень пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, відповідно до яких правила його статті 344 про набувальну давність в частині визнання права власності на нерухоме майно за правилами набувальної давності можливе не раніше 1 січня 2011 року .

Практика ж застосування інституту набувальної давності наразі лише формується, а тому потребує окремого досконалого вивчення .

Ю.С. Обдимко, управління цивільного законодавства та законодавства з питань земельних відносин

Коментар взято з сайту Мін’юсту http://www.minjust.gov.ua/0/37181.

 

Розміщено на сайті АМУ 15.10.2012

       Відповідно до пунктів 14.1.136, 14.1.147 частини 14.1 статті 14 Податкового кодексу України плата за землю – це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. В свою чергу орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності – це обов'язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

         Частина 287.3 статті 287 ПКУ передбачає, що податкове зобов'язання щодо плати за землю, визначене у податковій декларації на поточний рік, сплачується рівними частками власниками та землекористувачами земельних ділянок за місцезнаходженням земельної ділянки за податковий період, який дорівнює календарному місяцю, щомісяця протягом 30 календарних днів, що настають за останнім календарним днем податкового (звітного) місяця.

         Відповідно до частини 288.4 статті 288 ПКУ розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

         Вказане свідчить, що плата за користування земельної ділянкою державної і комунальної власності на умовах оренди (орендна плата) – це визначений договором платіж за 1 місяць користування земельною ділянкою.  Іншими словами це періодичний платіж. Період становить фактичний час користування в межах одного місяця. Сума коштів за 1 рік – це сума платежів, а не 1 платіж.

         На нашу думку, частина 31 статті 137 ЗКУ є суперечливою в частині сплати переможцем плати за користування земельною ділянкою, оскільки вона не узгоджується з ПКУ в частині строків сплати орендної плати і її доцільність є сумнівною. Вважаємо, що ЗКУ у вказаній частині потребує уточнення.

З огляду на вказане найбільш оптимальним після укладення договору оренди на земельних торгах є внесення  не пізніше трьох банківських днів орендної плати за перший період оренди (місяць, частину місяця). У подальшому (другий та наступні місяці) орендна плата повинна вноситися у відповідності до вимог ПКУ.

(25.10.2012)

 

Український незалежний центр політичних досліджень підготував книгу "Доступ до публічної інформації: найчастіші запитання та відповіді", у якій запропоновано фахові роз’яснення для вирішення типових проблемних питань у сфері доступу до публічної інформації, з якими стикаються службовці розпорядників публічної інформації.

 

Скачати книгу з сайту АМУ. 

 

ЗМІСТ

 

РОЗДІЛ І. ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ ДОСТУПУ ДО ПУБЛІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ

1.1. Що розуміється під «публічною інформацією» у Законі України «Про доступ до публічної інформації»? Чи є інформація з обмеженим доступом публічною?

1.2. У чому полягає відмінність між поняттями «запит» і «звернення»?

1.3. Як слід діяти, якщо лист містить і запит на інформацію, і звернення щодо надання роз’яснення (розгляду скарги тощо)?

1.4. Чи повинні надаватися за Законом України «Про доступ до публічної інформації» статистична та довідкова інформація, а також інформаційно-аналітичні і звітні матеріали, що потребують додаткового часу на опрацювання та залучення декількох структурних підрозділів апарату центрального органу виконавчої влади?

1.5. Чи повинні запити державних органів розглядатися відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації»?

1.6. Хто є розпорядником інформації в розумінні Закону України «Про доступ до публічної інформації?

1.7. Чи є заклади охорони здоров’я та навчальні заклади розпорядниками публічної інформації?

1.8. Що таке «суспільно необхідна» інформація?

1.9. Коли має застосовуватися «трискладовий тест», що міститься в частині 2 статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації»?

1.10. Чи застосовується Закон України «Про доступ до публічної інформації» до інформації (документів), яка була створена до набрання ним чинності?

1.11. Чи застосовується «трискладовий тест» до конфіденційної інформації?

1.12. Як діяти, коли запитувач звернувся з проханням про надання публічної інформації, якою суб’єкт владних повноважень не володіє, хоча повинен володіти?

1.13. Чи зобов’язані державні службовці (службовці місцевого самоврядування) надавати інтерв’ю ЗМІ відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації»?

 

РОЗДІЛ ІІ. КОНФІДЕНЦІЙНА ІН ФОРМАЦІЯ ПРО ОСОБУ

2.1. Чи може бути надана на запит інформація про заробітну плату, премії, матеріальну допомогу, інші виплати з бюджету конкретному працівнику державного органу або органу місцевого самоврядування?

2.2. Чи повинна оприлюднюватися та надаватися на запит інформація про виділення земельної ділянки/квартири фізичній особі, у тому числі інформація про місце проживання такої особи?

2.3. Чи має оприлюднюватися та надаватися на запит інформація про встановлення опіки над дітьми, надання статусу сироти дитині?

2.4. Чи мають надаватися на запит рішення щодо погодження розміщення малих архітектурних форм, дозволи на розроблення містобудівної документації?

2.5. Рішенням виконавчого комітету міської ради було надано дозволи на розміщення зовнішньої реклами з використанням спеціальних конструкцій. Чи може бути надано інформацію про компанії, які отримали такі дозволи, на запит іншої компанії?

2.6. Чи має надаватися на запит інформація про заборгованість приватного підприємства перед Пенсійним фондом або місцевим бюджетом?

2.7. Чи має надаватися на запит інформація про кошторис святкового заходу державної установи, якщо відповідні послуги надаються приватним підприємством, яке визначило цю інформацію конфіденційною?

2.8. Чи мають надаватися на запит пропозиції, що подаються учасниками процедур державних закупівель, договір про закупівлю, якщо суб’єкт господарювання вважає відповідну інформацію конфіденційною?

2.9. Чи мають надаватися на запит копії річних планів закупівель державних органів, а також планів закупівель державних/комунальних компаній?

2.10. Чи має надаватися на запит інформація про керівників громадських організацій, статути громадських організацій чи релігійної громади?

2.11. Чи має надаватися на запит інформація щодо перевізників – фізичних осіб-підприємців, які беруть участь у конкурсах на перевезення пасажирів, організатором яких є обласна державна адміністрація?

 

РОЗДІЛ IІІ. СЛУЖБОВА ІНФОРМАЦІЯ

3.1. Чи мають бути переглянуті грифи «Для службового користування», застосовані до набрання чинності Законом України «Про доступ до публічної інформації»?

3.2. Чи може бути наданий на запит документ із грифом «Для службового користування»?

3.3. Які документи можна вважати такими, що становлять «внутрівідомчу службову кореспонденцію»?

3.4. Які відомості можуть міститися в переліку відомостей, що становлять службову інформацію?

3.5. Чи може перелік відомостей, що становлять службову інформацію, містити конфіденційну інформацію про особу (наприклад, кадрові питання)?

 

РОЗДІЛ ІV. РОЗГЛЯД ТА ЗАДОВОЛЕННЯ ЗАПИТІВ

4.1. Яким чином можна встановити, що особа запитує інформацію про себе?

4.2. Просять надати копію власного звернення, яке подавали раніше. Яким чином переконатися, що запит робить саме той громадянин, і чи потрібно надавати таку копію?

4.3. Яким чином має надаватися відповідь на усний запит?

4.4. Запитувач просить надати великий обсяг публічної інформації в електронному вигляді. Хто відшкодовує витрати на сканування та роботу працівника?

4.5. Як реагувати, коли запитувач вимагає надати відповідь тільки російською мовою?

4.6. Що робити, якщо запитувач вимагає надати запитувану інформацію шрифтом 6-7 кегля?

4.7. Що робити, якщо інформація, яка запитується, у запиті сформульована нечітко?

4.8. Чи може бути відмовлено у запиті на інформацію, яку можна отримати на офіційних веб-сайтах Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та інших органів влади?

4.9. Як відповідати на запит, в якому міститься багато запитань з різної тематики, частина з яких не належить до компетенції розпорядника?

4.10. У Законі України «Про доступ до публічної інформації» зазначено, що особі, яка не оплатила фактичні витрати, пов’язані з копіюванням або друком, може бути відмовлено в задоволенні запиту. Проте, строк такої оплати запитувачем Законом не визначено. Чи є порушенням Закону встановлення такого строку (наприклад, 30 днів), адже інакше розгляд запиту може тривати необмежений час і запит залишатиметься на контролі?

4.11. Якими є строки надання відповідей іноземним громадянам, які звертаються із запитаннями, посилаючись на Закон України «Про доступ до публічної інформації»? За чий рахунок надсилати письмові відповіді іноземним громадянам? Якою має бути мова відповіді?

4.12. Чи мають надаватися на запит завірені копії документів, якщо цього вимагає запитувач?

4.13. Що робити, коли запитується інформація, термін зберігання якої закінчився?

 

РОЗДІЛ V. СИСТЕМА ОБЛІКУ ПУБЛІЧНО Ї ІНФОРМАЦІЇ

5.1. Які документи підлягають реєстрації в системі обліку публічної інформації?

5.2. В якій формі має вестися і оприлюднюватися система обліку публічної інформації?

5.3. Чи повинна вноситися до реєстру публічної інформації інформація про документи, створені до набрання чинності Законом України «Про доступ до публічної інформації»?

5.4. Чи передбачено відповідальність за невнесення інформації до системи обліку?

 

РОЗДІЛ VI. ОПРИЛЮДНЕННЯ ІНФОРМАЦІЇ

6.1. Чи може бути прийнято на сесії місцевої ради рішення, проект якого оприлюднювався за 20 днів, але до якого до сесії чи під час неї було внесено зміни?

6.2. Чи повинні оприлюднюватися за 20 днів проекти рішень, які необхідно розглянути невідкладно?

6.3. Як діяти при оприлюдненні проекту місцевого бюджету, адже Закон України «Про доступ до публічної інформації» вимагає здійснити таке оприлюднення за 20 робочих днів до прийняття, а Бюджетний кодекс України вимагає прийняття місцевого бюджету через 14 днів після схвалення Закону України про Державний бюджет України на відповідний рік?

6.4. Що робити з оприлюдненням проекту рішення у відповідь на акт реагування прокурора, адже за Законом України «Про прокуратуру» таке рішення має бути прийнято упродовж 10 днів з дня винесення акта реагування?

6.5. Чи мають оприлюднюватися проекти розпоряджень міського голови, наказів керівників виконавчих органів місцевої ради?

6.6. Чи передбачено відповідальність за неоприлюднення інформації?

6.7. Як узгоджується вимога щодо оприлюднення проектів рішень за 20 днів з частиною 9 статті 46 Закону України «Про місцеве самоврядування», відповідно до якої рішення про скликання сесії місцевої ради доводиться до відома депутатів і населення не пізніше як за 10 днів до сесії, а у виняткових випадках – не пізніше ніж за день до сесії?

6.8. Які акти слід вважати «внутрішньоорганізаційними» відповідно до статті 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації»?

 

РОЗДІЛ VІІ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНУ ТА ОСКАРЖЕННЯ

7.1. Яку відповідальність передбачено для державного службовця (службовця місцевого самоврядування) за порушення права на доступ до публічної інформації?

7.2. Чи є ненадання інформації на запит або інше порушення Закону України «Про доступ до публічної інформації» корупційним правопорушенням?

7.3. Чи можливо не розглядати скаргу від одного й того ж запитувача, якщо на попередню аналогічну скаргу було надано відповідь та роз’яснено керівником установи право на оскарження до вищого органу або суду?

 

Скачати книгу з сайту АМУ.

 

Джерело: сайт УНЦПД http://www.ucipr.org.ua./userfiles/access_info_questions_2012.pdf.

 
 

 

У березні 2012 року вийшов у світ Науково-практичний коментар «Закон України “Про доступ до публічної інформації”, підготовлений Центром суспільних медіа за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Програми сприяння Парламенту II. Видання ініційоване Комітетом Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації і рекомендоване для використання в адміністративній та судовій практиці.

 

Завантажити з сайту АМУ.

 

Джерела: 1) сайт Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації; 2) сайт Програми сприяння Парламенту України.

 

 

Порядок продажу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна (будівлі, споруди), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, визначено статтею 128, абзацом другим частини другої статті 134 Земельного кодексу України. Частиною п’ятою статті 128 Земельного кодексу України встановлено такі підстави для відмови в продажу земельної ділянки як:

а) неподання документів, необхідних для прийняття рішення щодо продажу такої земельної ділянки;

б) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах;

в) якщо щодо суб'єкта підприємницької діяльності порушена справа про банкрутство або припинення його діяльності;

г) встановлена заборона на передачу земельної ділянки у приватну власність;

ґ) відмова від укладення договору про оплату авансового внеску в рахунок оплати ціни земельної ділянки.

Якщо переобладнання приміщень для здійснення комерційної діяльності юридично не зафіксовано і відповідна діяльність не ведеться, то можна лише прогнозувати відповідний намір землекористувача. Земельна ж ділянка може продатися лише з тим цільовим призначенням, яке установлено відповідно до законодавства на дату її продажу. З огляду на вказане не вбачається підстав для відмови у продажі земельної ділянки за даних умов. У свою чергу переобладнання приміщень у порушення встановленого порядку, а також використання земельної ділянку всупереч її цільовому призначенню є підставою для притягнення власника будівель до адміністративної відповідальності.

Разом з тим варто враховувати, що цільове призначення земельної ділянки встановлюється на підставі містобудівної документації. Тому міська рада може відмовити такому власнику у зміні цільового призначення земельної ділянки після її продажу відповідно до частини третьої статті 123 Земельного кодексу України.

10.12.2012

Згідно з частиною третьою статті 140 Конституції України усі виконавчі органи ради є органами місцевого самоврядування. Як органи місцевого самоврядування вони є юридичними особами і наділяються Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі Закон) та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону (частина перша статті 16 Закону).

Абзацом одинадцятим частини першої статті 1, частиною першою статті 54 Закону уточнено, що виконавчі органи рад – це органи, які відповідно до Конституції України та Закону створюються сільськими, селищними, міськими радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених законами. Частина третя статті 10 Закону передбачає, що представницькі органи місцевого самоврядування, сільські, селищні, міські голови, виконавчі органи місцевого самоврядування діють за принципом розподілу повноважень у порядку і межах, визначених законами. Повноваження виконавчих органів сільської, селищної, міської ради визначено у главі 2 розділу ІІ Закону, а також у інших законах.

Відповідно до статті 11 Закону виконавчими органами сільських, селищних, міських рад є:

-        виконавчий комітет ради,

-        відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи (далі інші виконавчі органи ради).

Разом з тим Закон передбачає, що повноваження виконавчих органів ради може здійснюватися не лише виконавчими органами ради, а й зокрема:

-        сільським головою одноособово у сільських радах, що представляють територіальні громади, які налічують до 500 жителів, за рішенням відповідної територіальної громади або сільської ради у разі не утворення виконавчого комітету;

-        сільським, селищним, міським головою у разі передбачення такої можливості відповідною радою у рішенні про розмежування виконавчих повноважень між виконавчим комітетом, відділами, управліннями, іншими виконавчими органами ради та сільським, селищним, міським головою у порядку передбаченому пунктом 19 частини четвертої статті 42, частиною третьою статті 52 Закону.

На практиці структура виконавчих органів ради переважно представлена двома типовими варіантами.

1.       Виконавчий комітет ради як єдиний виконавчий орган ради, який виконує весь обсяг повноважень покладених законами на виконавчі органи рад. Така можливість передбачена частиною першою статті 52 Закону. Це характерно для сіл, селищ, міст районного значення.

2.       Виконавчий комітет ради як головний виконавчий орган ради та інші виконавчі органи ради (департаменти, управління, відділи), які йому підпорядковані. Таке співвідношення рівнів закріплено частиною другою статті 52, частиною другою статті 54 Закону. Розмежування повноважень між виконавчим комітетом, відділами, управліннями, іншими виконавчими органами ради в межах повноважень, наданих Законом виконавчим органам сільських, селищних, міських рад, здійснюється за рішенням ради відповідно до частини третьої статті 52 Закону. Таке розмежування може здійснюватися шляхом затвердження радою положень інших виконавчих органів ради з визначенням їх самостійної компетенції (частина четверта статті 54 Закону). При цьому виконавчим органам ради може надаватися повноваження як у одній сфері управління так і в кількох. Така структура характерна для міст обласного значення із-за більшого порівняно з містами районного значення обсягу повноважень, складності управління та кількості працівників.

У частині міст з районним поділом до структури виконавчих органів ради включено виконавчі органи ради з управління районами у місті (районні адміністрації, інші виконавчі органи з компетенцією, яка обмежується територією району у місті, а не територією всього міста).

Окрім структури виконавчих органів ради (зовнішньої структури) існує ще й внутрішня структура виконавчих органів ради. Питання внутрішньої структури органу місцевого самоврядування не знайшло відображення у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», однак її поява є логічною у будь-якій організації з досягненням певної кількості працівників. Її наявність передбачає абзац восьмий частини першої статті 14 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» відносячи до посад в органів місцевого самоврядування керівників структурних  підрозділів  керівників управлінь, відділів та  інших структурних підрозділів виконавчих органів міських (міст районного  значення) та їх заступників, спеціалістів  управлінь,  відділів,  інших структурних підрозділів виконавчих органів міських (міст обласного значення  та  міста Сімферополя) рад. Правове регулювання створення та діяльності структурних підрозділів переважно здійснюється на місцевому рівні, а у окремих випадках галузевими законами та підзаконними актами (наприклад частина  п’ята статті 6 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців», абзац другий частини четвертої статті 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» тощо). Орієнтиром при створенні структурних підрозділів може слугувати постанова Кабінету Міністрів України від 12 березня 2005 р. № 179 «Про упорядкування структури апарату центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів та місцевих державних адміністрацій». Типовими структурними підрозділами органів місцевого самоврядування є управління, відділи, сектори. Структурні підрозділи входять до складу апарату ради, виконавчого комітету, іншого виконавчого органу ради і забезпечують здійснення ним своєї компетенції. Тобто вони не є самостійними у своїй діяльності, на відміну від управлінь та відділів-виконавчих органів ради.

Вказане вище стосується розподілу усіх груп повноважень виконавчих органів ради, у тому числі й повноважень з питань містобудування та архітектури. Зміни, внесені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17 лютого 2011 р. № 3038-VI, до частини третьої статті 51 Закону про те, що міська рада утворює у складі виконавчого комітету ради орган з питань містобудування та архітектури, є внутрішньо суперечливими та неузгодженими із зазначеними положеннями Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», положеннями спеціальних законів. Це перш за все стосується неврахування права міської ради на власний розсуд визначати структуру власних виконавчих органів та організовувати здійснення виконавчих повноважень. Також не враховано те, що виконавчий комітет ради є колегіальним органом, який формується із посадових осіб, і включення до його складу власного органу є нереальним з будь-якої точки зору. Вилучення подібної норми із Закону України «Про основи містобудування» є додатковим тому підтвердженням. Сподіваємося, що відновлення попередньої редакції частини третьої статті 51 Закону відбудеться найближчим часом.

З огляду на вищевказане вважаємо, що на сьогодні при затвердженні міською радою структури власних виконавчих органів закріплення компетенції у сфері містобудування та архітектури можливі наступні варіанти:

1.       Вказані повноваження здійснює виконавчий комітет ради. Його діяльність у відповідній сфері забезпечує певна посадова особа або структурний підрозділ його апарату. Цей варіант є найбільш доцільним для міст районного значення.

2.       Вказані повноваження здійснює спеціальний виконавчий орган ради (департамент, управління, відділ).

28.12.2012